Заходять Трамп, Твіттер і свобода слова до бару…
9 січня 2021 року стало відомо про те, що соціальна мережа Twitter заблокувала акаунт Дональда Трампа назавжди, у зв’язку з розпалюванням ворожнечі та ризиком подальшого насильства, що супроводжували штурм Капітолію 6 січня. У світі, де онлайнове спілкування може змінювати режими, ціна одного “твіту” може бути величезна, будь то вплив на стоки чи укріплення гривні. Але яка ж тоді ціна заблокування акаунту особи калібру Дональда чи (не приведи Гоподь) Ілона Маска? Це взагалі легально? Де пролягає межа, яка визначає, яких осіб і за що Інтернет-корпорації можуть блокувати, а яких — ні? Розбираємось.
Твіттер міг заблокувати Трампа (але не тільки тому, що “ми приватна компанія, хочемо — блокуємо”)
Верховний Суд США у справі Lester Gerard Packingham v. North Carolina, вказав на те, що сьогодні соціальні мережі — це найважливіші місця у просторовому змісті для обміну думками. Основоположним принципом Першої поправки є те, що всі люди повинні мати доступ до місць, де вони можуть говорити і слухати. Таким чином, обмеження доступу до соціальних мереж заважає користувачам брати участь у законному здійсненні прав передбачених Першою поправкою. Навіть засуджені злочинці — і в деяких випадках особливо засуджені злочинці — можуть отримати законні переваги від цих засобів для доступу до світу ідей, особливо якщо вони прагнуть до змін та продовжують вести законне життя.
Верховний Суд США у справі Brandenburg v. Ohio (1969) встановив, що уряд має право заборонити «підбурювання» — промову, «спрямовану на підбурювання або проведення неминучих беззаконних дій» (наприклад, промова до натовпу з закликом напасти на сусідню будівлю). Суд вказав, що по суті кожна ідея — це підбурювання: єдина різниця між висловленням думки та підбурюванням полягає в ентузіазмі промовця стосовно результату. Це рішення по суті було продовженням іншої важливої справи, яка розглядалась Верховним Судом у 1951 році. У справі Dennis v. United States, суд встановив, що Перша поправка до Конституції США не захищала право Денніса на свободу слова, публікації та зібрань, адже його промова передбачала створення змови щодо повалення уряду.
Відповідно до офіційного повідомлення-роз’яснення від Twitter, через триваючу напруженість у Сполучених Штатах та підняття глобальної розмови щодо людей, які жорстоко штурмували Капітолій 6 січня 2021 року, ці твіти слід читати в контексті ширших подій у країні та способи, якими заяви Президента можуть бути мобілізовані різними аудиторіями, в тому числі для підбурювання до насильства, а також у контексті його моделі поведінки за останні тижні. Дії Трампа порушували політику Твіттера стосовно заборони прославлення політики насильства (Glorification of violence policy), на що вказують багато факторів. Якщо говорити про ситуацію з правової точки зору, то проаналізувавши судову практику в США, а також чинне законодавство, можна говорити про те, що Twitter не понесе ніякої юридичної відповідальності за блокування акаунту Трампа, так як вони діяли в межах політики компанії та законодавства.
Цікаво, що це не перший раз, коли 45-й Президент США порушував правила використання онлайн-платформи. Twitter давав Трампу багато-багато других шансів протягом його чотирьох років президентства, утримуючи його на платформі через переконання компанії, що промови світових лідерів відповідають суспільним інтересам, навіть якщо такі промови порушують правила компанії.
А от Трамп-Президент блокувати фолловерів права не має
У 2018 році у справі Knight First Amendment Institute, et al v. Donald J. Trump, суддя Бухвальд встановила, що практика блокування президентом Трампом користувачів у Twitter, як правило, після того, як вони розміщують коментар з критикою президента, порушує Першу поправку. У справі піднімалось питання стосовно того, чи можна вважати акаунт Дональда Трампа публічним форумом (доктрина публічного форуму передбачає, що такий форум повинен захищатись Першою поправкою). Суддя зазначала, що позивачі не мали наміру надсилати Твітти від імені Президента чи мати можливість отримувати оповіщення, які отримує Президент, або вирішувати за Президента на кого він має бути підписаний. Відповідно, доктрина публічного форуму не застосовується до всього акаунту — а лише до змісту твіттів, які він надсилав, включно з можливістю реагувати на ці твітти у формі коментарів чи репостів.
Апеляційний суд Другого округу США також підтвердив, що акаунт Трампа — це публічний форум, з якого він не має права виключати людей на основі їх політичних поглядів. Суд вирішив, що якби акаунт Трампа дійсно був приватним — він би міг блокувати будь-кого, але так як акаунт належить йому як державному чиновнику — на нього поширюється Перша поправка, яка забороняє дискримінацію на основі поглядів.
Виходить, публічні особи дійсно зв’язані Першою поправкою, проте приватні особи, включно з корпораціями на кшталт Twitter, фактично мають право блокувати акаунти тих, кого вони захочуть — відповідно до користувацької політики і угод. Так, інтернет-платформи повинні сприяти підтриманню цінностей, передбачених Першою Поправкою, і зводити випадки цензури до мінімуму, однак ситуація очевидно неоднакова для офіційних осіб і приватних компаній.
Згадуємо також, що провайдери онлайн-ресурсів мають право модерувати контент на своїх ресурсах відповідно до розділу 230 Communications Decency Act. Цей розділ закріплює принцип захисту «Доброго Самарянина» від відповідальності для операторів таких компаній за вилучення або модерацію сторонніх матеріалів, які вони вважають непристойними або образливими, якщо це робиться добросовісно. Цікаво, вже зараз що політики обох партій в США висловлюються за обмеження правового захисту, яким користуються онлайн-компанії відповідно цього закону.
Непослідовність рішень про блокування вже обговорюється
Відійдемо від Twitter, та візьмемо іншого техно-гіганта — Facebook та ситуацію, яка склалась у 2015 році. Як і Twitter, Facebook забороняє розміщувати на своїй платформі будь-яку форму мови ненависті, тобто будь-які агресивні висловлювання, які принижують чи дискредитують певну групу осіб за певною ознакою. Проте, багато світових лідерів, зокрема президент Філіпін, Родріго Дуерте, президент Індії, Наренда Моді, та звісно ж президент США, Дональд Трамп, дозволяють собі використовувати мову ненависті у своєму інформаційному просторі.
Наприклад, у 2015 році, Дональд Трамп опублікував неоднозначне повідомлення на своїй Фейсбук-сторінці, яке закликало до «повного припинення в’їзду мусульман до США» і натякало на те, що «мабуть усі 1.8 мільярда мусульман не мають почуття поваги до людського життя».
Дійсно, Фейсбук міг застосувати правила, які регулюють мову ненависті, до політиків також, проте власники компанії розуміли, що таке блокування може бути: по-перше фінансово ризикованим; по-друге, може спричинити появу законів, які б обмежували діяльність компанії; і по-третє, це очевидно мало би негативний відгук у суспільстві від прихильників осіб, яких заблокували. Можна згадати настрої більшості суспільства в США в той час і зрозуміти, що блокування Трампа не мало б жодних хороших наслідків.
Чому Твіттер спромігся зараз вчинити такі дії, на відміну від Фейсбуку у 2015? Можливо, справжні причини заборони полягають в тому, що Трамп більше не має можливості покарати соціальні мережі завдяки законодавчим важелям, і те, що корпорація не хоче «ще більше крові на своїх руках» через можливі повідомлення, які би публікувались в майбутньому. Повертаючись до справи Brandenburg v. Ohio, суд вказав, що мовлення, що спонукає до дії в якийсь невизначений час не у всіх випадках може бути забороненим. Не у всіх випадках — якщо ти державний орган, проте, якщо ти приватна особа, яка може спрогнозувати подальші події і зрозуміти, що чим далі ситуація — тим гірше, то це твоя відповідальність попередити вчинення таких дій. Рано чи пізно у суспільстві повинен був би виникнути такий механізм.
Можливо, цей інцидент був лише підтвердженням того, що політика тех-гігантів підлаштовуватиметься під зміни політичної сцени. А особливо враховуючи непослідовну політику Твіттера щодо блокувань правозахисників та осіб, які виявляли супротив до діючої влади, навряд чи можна говорити про їхню незалежність від політичного дискурсу та нейтральність, яку вони мають виявляти як платформа, на якій публікується контент. Навіть без цього, послідовне застосування таких правил було би вкрай складним навіть в межах однієї країни, не говорячи вже про світовий простір. Попередні приклади показують нерівномірність застосування політики, яку соціальні мережі застосовують залежно від контекстів — їхні дії часто є односторонніми та довільними (це визнає навіть CEO Твіттер).
Інша важливе питання, яке компанії на кшталт Твіттера чи Фейсбуку мають вирішити — це те, ким вони себе бачать: незалежними платформами, чи радше редакторами і видавцями, які мають змогу регулювати контент, який публікується. Їхні дії, які супроводжували події 6 січня, вказують на те, що самі компанії розуміють, що вони вже набагато більше ніж те, чим були раніше. Можливо, компанії мають визнати, що вони вже давно — не просто платформи, на яких будь-хто може публікувати будь-що, і почати діяти як видавці та редактори, якими вони де-факто й являються.
