Дедлайн — «на вчора», або чому Human Rights Policy має лежати на столі в кожного СЕО
У своєму попередньому матеріалі ми писали, що Керівні принципи ООН у сфері бізнесу і прав людини заклали доволі простий постулат: разом із державою обов’язок поважати права людини мають приватні підприємства. Який в цьому сенс для бізнесу та як уряди по всьому світу стимулюють застосування більш високих стандартів корпоративної відповідальності у сфері прав людини?
Першою спробою втілити на практиці положення Керівних принципів на законодавчому рівні став Закон про сучасне рабство (Великобританія), прийнятий у 2015 році. Ним запроваджено вимогу щодо так званої «прозорості ланцюжків поставок». Вимога полягає в тому, що британський бізнес з річним обігом понад 36 мільйонів фунтів має звітувати про запобігання та протидію примусовій праці та торгівлі людьми у своїх бізнес-операціях. Державний секретар (один із членів британського уряду) може вжити заходів щодо компанії, яка не прозвітувала про свої ланцюжки поставок, звернувшись до Високого Суду Лондона за відповідним судовим наказом. Ігнорування наказу загрожує штрафом, граничного розміру якого закон не встановлює.
У 2017 р. аналогічний акт було прийнято у Франції. Так, Закон про корпоративну пильність зобов’язує великі французькі компанії (понад 5 тис. співробітників на території Франції або понад 10 тис. за кордоном) аналізувати ризики можливого порушення ними прав людини та забруднення навколишнього середовища. За результатами такого аналізу, компанія повинна затверджувати план реагування на виявлені ризики та щорічно звітувати про його виконання. Треті особи мають змогу через суд примусити підприємство дотримуватись такого плану. Більше того, закон створює особливий механізм відшкодування шкоди тим, хто постраждав від порушень компанією прав людини (хоча ефективність такого механізму ставиться під сумнів).
Найсвіжіший з подібних нормативно-правових актів — австралійський Закон про сучасне рабство — набрав чинності в січні 2019 року. Під дію закону підпадають австралійські компанії, річний консолідований дохід яких становить понад 100 мільйонів австралійських доларів. Санкцій за порушення вимог закону поки не передбачається, проте питання про їх введення буде розглянуто у 2022 році.
Схожі механізми мають найближчим часом з’явитись в Канаді, Німеччині, Нідерландах, Гонконзі та Швейцарії, де вже розроблені відповідні законопроекти.
Можна обґрунтовано чекати на появу подібного законодавства у більшості прогресивних країн світу, оскільки Керівні принципи поступово впроваджуються навіть на наднаціональному рівні. Так, вдалі спроби надати юридично обов’язкової форми окремим положенням Керівних принципів робить Європейський Союз. Директива 2013/34/EU щодо нефінансової звітності зобов’язує великі компанії звітувати щодо захисту ними навколишнього природного середовища, корпоративної соціальної відповідальності, умов праці, різноманіття в наглядових органах тощо.
Цікаво, що положення Директиви вже відображені у законодавстві України: від 5 жовтня 2017 року Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» містить вимогу про подання підприємствами разом з фінансовою звітністю так званих «звітів про управління». Зміст таких звітів має бути схожим до змісту звітів, які щорічно публікуються, наприклад, відповідно до вимог британського Закону про сучасне рабство. Оскільки на момент підготовки цього матеріалу, українські підприємства звітують за новими правилами вперше, важко сказати, наскільки бізнес розуміє суть нововведень (хоча Мінфін і затвердив спеціальні Методичні рекомендації з роз’ясненням очікувань щодо змісту таких звітів).
Інший інструмент ЄС, Регламент 2017/821 про «конфліктні» мінерали, набере чинності у 2021 році. Документ вимагатиме від європейських компаній, які імпортують олово, вольфрам, золото та інші метали з країн, де ведуться бойові дії, раз на рік звітувати про проведення оцінки ризиків порушення прав людини у ланцюжках поставок.
Особливість законодавства, що зобов’язує бізнес бути більш відповідальним у дотриманні прав людини, полягає в тому, що воно більшою мірою спрямоване на боротьбу з порушеннями, які відбуваються за межами відповідних країн. Очевидно, що бізнес у Сполученому Королівстві, Франції та Австралії не є «лідером» у застосуванні примусової праці, забрудненні навколишнього середовища чи дискримінації на робочому місці. У той час як повага до прав людини з-боку їх контрагентів з менш розвинених країн може викликати сумніви. Зобов’язуючи певні категорії компаній (в першу чергу транснаціональний бізнес) звітувати про прозорість їхніх ланцюжків поставок, держави змушують їх більш прискіпливо ставитись до вибору бізнес-партнерів. Так, британська компанія, яка шукає автомобільного перевізника в Україні скоріше скористається послугами підприємства, у внутрішніх документах якого прописана політика у сфері прав людини, аніж тією в якої її нема.
Про те, що компаніям слід поступово приводити свої бізнес-практики у відповідність до нових стандартів корпоративної відповідальності у сфері прав людини, показово говорить практика європейських та північноамериканських судів за останні років. Навіть за відсутності нових юридичних вимог суди приймають рішення, у яких відображають принципово новий підхід до того, як бізнес має запобігати порушенням прав людини у своїх операціях. Для прикладу, одним із резонансних кейсів є підтримка апеляційним судом міста Квебек (Канада) рішення суду першої інстанції, яким задоволено колективний позов проти тютюнових компаній Japan Tobacco Inc., British American Tobacco PLC, Philip Morris International Inc. та ін. За твердженням позивачів, корпорації не вжили всіх необхідних заходів для роз’яснення небезпеки куріння, що стало причиною розвитку у споживачів легеневих захворювань та тютюнової залежності. Сума присудженого відшкодування у справі сягає 13 (!) мільярдів канадських доларів.
Бізнес, що почав застосовувати більш високі стандарти корпоративної поведінки ще вчора, сьогодні має інструменти управління невідомими раніше комерційними та репутаційними ризиками. Саме такі компанії першими монетизують ефект від того, що їхні гроші ніяк не пов’язані з порушенням прав людини.
Євген Шакотько, Аліна Куц-Карпенко, ВВ
