Адвокат: історія питання на українських землях
[шматочок з мого дисертаційного дослідження]
Першим джерелом права можна вважати Розширену (Пространну) Правду (це варіант Руської правди Ярослава Мудрого)
У ст. 18 “О поклепней вире” зазначено: “Аще будеть на кого поклепная вира, то (о)же будеть послухов 7, то ти выведуть виру; паки ли варяг или кто ин то два”. Зміст цієї статті визначає, що для відведення неправдивого звинувачення в умисному вбивстві необхідно знайти не менше двох послухів (свідків), які можуть “вивести віру”, тобто відвести це звинувачення. Послухи тут виступають не свідками вчинення злочину, а свідками “доброго життя” обвинуваченого. Таким чином, послухи не виконували прямої функції захисту чи представництва особи в сучасному її розумінні, однак виступали на стороні обвинуваченого і могли ручатися за нього.
Перші згадки про представника як учасника процесу можна віднайти в Новгородській Судній Грамоті 1471 р. В ст. 5 зазначалось, що: “Ответчик или истец, имевшие представителей в судебном процессе (а кто кого в суду посадит, ино тот с тем и ведается), должны были иметь дело только с ними”. Зміст цієї статті визначав заборону впливу на суд через родичів чи однодумців.
У коментарі до ст. 58 Псковської Судної Грамоти уточнювалось, що судове представництво допускалось тільки для захисту інтересів жінок, малолітніх, монахів та монахинь, старих та глухих. Якщо представник вже стає відомий судочинству, то захисник, як учасник процесу, — ще ні.
Подальший історичний розвиток державності в Україні був зумовлений тривалим перебуванням українських земель під владою Польського королівства і Великого князівства Литовського. В цей період діяло як звичаєве право, Руська Правда, так і нормативні акти зазначених держав. Однак в цілому законодавство не було кодифікованим.
Перші кодифікації почали з’являтись в Польському королівстві в середині XIV ст., коли в 1347 р. був виданий “Повний звід статутів Казимира ІІІ”, який, у свою чергу, складався з двох статутів: Віслицького (Малопольского) (1347 р.), який був першим правовим актом Польського королівства, мав загальнодержавне значення й поширював свою чинність на Галичину та Петраковського (Великопольского). У ст. Х “Повного зводу статутів Казимира ІІІ” можна віднайти норму, в якій згадується захисник: “Так як нікому найповніший захист не може бути заборонений, постановляємо, що в судах нашого королівства кожна людина, до якого би стану вона не належала і яке б положення не займала, може і повинна мати свого адвоката, захисника (прокуратора) або пролокутора”.
В подальшому із появою в українських містах Магдебурзького права (починаючи з XV ст.) в судових процесах з’являється такий учасник, як захисник (хоча чітких норм, які б вказували на підстави залучення захисника або ж представника чи відповідальність за можливий вплив на них — відсутні).
У Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 р.р. діяльність захисника та представника визначалась опосередковано. В основі Статутів знаходились норми звичаєвого права України, Литви та Білорусії, які отримали кодифікований характер. У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних. Термін “адвокат”, “захисник” чи “представник” не вживалися.
Однак на суді були особи, участь яких за своїм змістом була представництвом інтересів. Наприклад, в ст. 8 Статуту 1529 р. “Про зміну в судовому процесі однієї особи іншою” зазначено наступне: “… якби яка людина змінила іншу в суді у якійсь справі, то вона буде зобов’язана сама за неї відповідати, а залученого до справи відповідача буде звільнено від явки…” . Проте той приятель не повинен виступати у суді доти, поки його довіритель не з’явиться особисто і не доручить йому справи у суді”. Водночас, у Статуті 1588 р. вже більше уваги було приділено безпеці суддів (артикул 7 глави 4 “Про безпеку судді, підсудка і писаря земських, а також вряду гродського, так само і суду підкоморського і комісарського”).
Найдетальніше інститут захисту та представництва знайшов своє відображення в Статуті 1588 р., де адвокатська діяльність визначалась окремою професією. Цей Статут діяв на українських землях до середини ХІХ ст. (поряд із звичаєвим правом та церковним (канонічним) правом) та став взірцем законодавства тієї доби. Що стосується правового становища захисників, то, наприклад, в артикулі 57 “Хто б сам не міг або не вмів у суді виступати, і про надання прокуратора людям убогим” було зазначено: “… де б хто не міг або не вмів сам мовити і справу свою в суді вести, а через убозтво і нестатки свої прокуратора сам собі найняти не міг, як вдови і сироти, і просили б вряд про прокуратора, тоді вряд має такому прокуратора задарма надати і наказати за них у суді відповідати”.
І лише після розроблення кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), який, однак, не набув законодавчого оформлення і обов’язкового значення, роль і значення діяльності захисника та представника стають чіткіше виписані. Саме тут, чи не вперше, був використаний термін “адвокат”. В артикулі 7 Глави VIII “О адвокатах и поверенных” зазначено, що: “Адвокат, пленепотент, патрон, прокурор и повереный называется тот, кто в чужом деле, с порученья чьего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и расправляется”
